Скасування рішень міжнародних комерційних арбітражів національними судами

Вадим Иванов
Юрист ЮФ “Вронский, Вронская и Партнеры”
Журнал “Акционерный вестник”
Декабрь 2009 г., №1-2

Звертаючись до міжнародного комерційного арбітражу, позивач ставить за мету одержати остаточне й обов’язкове арбітражне рішення, при цьому виконання рішення найчастіше здійснюється в іншій державі, аніж місце перебування позивача й місце винесення арбітражного рішення.

Однак, визнання та виконання рішень міжнародних арбітражів в Україні є досить рідкісним явищем, не дивлячись на те, що країна вже досить тривалий час є учасником Нью-Йорської Конвенції 1958 року про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень. У світовій практиці саме цей міжнародний інструмент забезпечує можливість транскордонного визнання та виконання рішень арбітражів у більш як 140 державах світу, встановлюючи уніфіковані вимоги для такого визнання та виконання.

Наявність подібного механізму вигідно відрізняє систему розгляду спорів у міжнародному комерційному арбітражі від розгляду спорів у національних судах, оскільки на сьогоднішній день не існує безперешкодної можливості визнання та виконання іноземних судових рішень в інших державах світу.

Практика застосування Конвенції українськими судами, втім, не є однозначною. Однією з причин цього є відсутність чіткого врегулювання законодавством України окремих категорій, що використовуються в Конвенції. Зокрема, йдеться про можливість відмовити у визнанні та виконанні арбітражного рішення, якщо суд визнає, що об’єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України.

Невеликий перелік таких спорів міститься в Господарському процесуальному кодексі України і включає спори про визнання недійсними актів, а також спори, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб. Більш розширений перелік подібних винятків міститься в Законі України «Про третейські суди» і охоплює також справи, пов’язані з державною таємницею, справи про банкрутство, справи, в яких однією зі сторін є орган державної влади, та інші.
Відповідно до п. 3 ст. 16 Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж” (далі – Закон 1994 р.) державні апеляційні суди можуть розглядати заяви щодо питання компетенції третейського суду.

У випадках, передбачених міжнародним договором або законом, будь-яка сторона третейського розгляду може звернутися до суду із заявою про скасування постанови третейського суду попереднього характеру щодо наявності у нього компетенції.

До повноважень державного суду входить визначення дійсності арбітражної угоди. Суд може визнати, що угода є недійсною, втратила силу чи не може бути виконана. Це формулювання українського законодавства відповідає положенням Нью-Йоркської конвенції 1958 р., згідно із якою суд держави-учасниці Конвенції зобов’язаний у випадку звернення до нього сторони з позовом, що є предметом арбітражної угоди, направити сторони у погоджений арбітраж, “якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана”.

До компетенції державного суду входить вирішення питань попереднього забезпечення позову, пред’явленого у порядку арбітражного провадження. Функцію такого характеру може здійснювати тільки державний суд, оскільки лише він, а не міжнародний комерційний арбітраж володіє відповідними владними повноваженнями.

Також до компетенції державного суду входить розгляд клопотань про скасування арбітражного рішення. Відповідно до ст. 34 Закону 1994 р. клопотання про скасування розглядається цим Законом як винятковий засіб оспорювання арбітражного рішення.
Законом 1994 р. встановлений такий перелік підстав для скасування рішення, що підлягають доказуванню стороною, яка заявила клопотання про скасування:
•   одна із сторін в арбітражній угоді була певним чином недієздатною;
•   ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а у разі відсутності такої вказівки – за законом України;
•   одна із сторін не була належним чином повідомлена про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших поважних причин не могла подати свої пояснення;
•   рішення винесено щодо не передбаченого арбітражною угодою спору або такого, що не підпадає під її умови, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди, проте, якщо постанови з питань, які охоплюються арбітражною угодою, можуть бути відокремлені від тих, що не охоплюються такою угодою, то може бути скасована тільки та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, що не охоплюються арбітражною угодою;
•   склад третейського суду чи арбітражна процедура не відповідали угоді сторін або імперативним положенням законодавства України та міжнародним договорам.
Дослідники цього питання, неодноразово звертали увагу на те, що ці підстави досить обмежені і включають такі, які пов’язані з порушенням процесуальних аспектів арбітражного розгляду. Іншими словами, не допускається оспорювання рішення третейського суду за підставами, що належать до суті спору, його матеріальної сторони.
Скасування арбітражного рішення може відбутися також у випадку, якщо суд за своєю ініціативою сам визначить, що:
•   об’єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законом;
•   арбітражне рішення суперечить публічному порядку (orde public) України.

Тут потрібно зазначити, що суперечність публічному порядку не тотожне поняттю суперечності українському законодавству. Відповідно до практики Верховного Суду під публічним порядком України розуміються основи суспільного ладу нашої держави. Застереження про публічний порядок можливе лише в тих окремих випадках, коли застосування іноземного закону може призвести до результату, недопустимого з погляду української правосвідомості.

Відповідно до положень Нью-Йоркської конвенції 1958 р. і законодавства України державний суд може відмовити у визнанні і виконанні арбітражного рішення на тих самих підставах, які встановлені для скасування арбітражного рішення. Перелік зазначених підстав є вичерпним. Встановлення такої можливості невиконання у визначених випадках рішень потрібно розглядати як виняток із загального правила про те, що рішення третейського суду є остаточними і не підлягають оскарженню і перегляду.

У Західних країнах більшість рішень виконується добровільно, прохання про примусове виконання задовольняється більш ніж у 90% випадках справ.

В Росії, так як і в Україні, останнім часом не часто спостерігаються випадки добровільного виконання рішень міжнародних арбітражів, із заяв про примусове виконання позитивно розглядаються близько 50%.

Слід зазначити, що найбільш важливі рішення Міжнародних комерційних арбітражних судів, винесені проти російських відповідачів, відміняються.
Зростає тенденція арбітражних рішень проти російських відповідачів, які виконуються закордоном.

Негативну практику зі скасування рішень міжнародних комерційних арбітражних судів має Російська Федерація. Свідченням цього є:
•   зростання кількості контрактів між російськими компаніями, які відсилають до іноземних арбітражів.
•   суди західноєвропейських країн все частіше посилаються у своїх рішеннях на погану репутацію російської судової системи в цілому (Cherney v Deripaska, Yukos Capital SARL v Rosneft)
•   виникнення питання про відповідальність держави за невиконання її судами арбітражних рішень (Sapiem S.p.A. v Bangladesh)
У Західних країнах більшість рішень виконується добровільно, прохання про примусове виконання задовольняється більш ніж у 90% випадках справ.
В Росії, так як і в Україні, останнім часом не часто спостерігаються випадки добровільного виконання рішень міжнародних арбітражів, із заяв про примусове виконання позитивно розглядаються близько 50%.

Щодо України, то на даний час відсутня стала судова практика із виконання рішень міжнародних арбітражів. Нажаль, доводиться констатувати, що неможливість розгляду певного виду спорів в арбітражі залишається доволі невизначеною підставою для відмови у визнанні та виконанні арбітражних рішень, що може призвести до зловживання судами України та необґрунтованих відмов у такому визнанні та виконанні.